Порівняно з іншими соціальними інститутами сім’я має певні особливості, які істотно впливають на становлення особистості дитини. У дошкільному віці, коли дитина найбільшою мірою сприймає виховні впливи, саме сім’я стає першою об’єднуючою ланкою між дитиною і суспільством, саме вона формує власний спосіб життя, мікро-культуру, основою якої є цінності й елементи культури суспільства.

Сучасна українська сім’я часто не має змоги повною мірою реалізувати власний виховний потенціал. Це пов’язано як з особливостями суспільного виховання, так і з негативними змінами в самій сім’ї: зниженням її інтегративності, конфліктними стосунками між подружжям, порушенням емоційних зв’язків між батьками і дитиною. Усе це заважає засвоєнню дитиною норм поведінки, моральних позицій, призводить до порушень в особистісному розвитку.

Емоційний потенціал сім’ї має великі можливості виховного впливу на дитину. В поєднанні з ідейними настановами батьків емоційні фактори виступають основною передумовою розвитку моральної гідності дитини. На основі позитивного оцінного ставлення батьків формується емоційно-ціннісне ставлення дитини до себе – ставлення до свого "Я", потреба у повазі оточуючих.

Розкриття того, як формуються духовні потреби дитини, зокрема у повазі близьких дорослих, є необхідним для оптимізації всього процесу сімейного виховання. Знання батьками вікових особливостей становлення такої потреби, основних чинників, які зумовлюють її оптимальний розвиток, – усе це забезпечує високу результативність виховних впливів, а саме: у дітей формується позитивне емоційне ставлення до дорослого, прагнення бути відповідним до його моральних вимог, тобто виникає те бажання бути хорошим, яке є ефективним управлінням поведінкою дітей.

Не тільки під впливом дорослих, а й у їх відсутність діти, в яких сформована потреба у повазі (особистісному ставленні до себе), прагнуть виправдати моральні очікування старших. Тому прагнення "бути хорошим" закладається в сім’ї.

Афективна насиченість спілкування між членами сім’ї, переважання позитивних та негативних емоцій істотно відбивається на самопочутті дитини, її світосприйнятті та усвідомленні образу близьких дорослих. Саме з тих особливостей, якими відзначається найбільш типова гама переживань членів родини, їх настроїв, афектів, емоційних контактів, проявів любові й поваги один до одного, і складається психологічний клімат сім’ї як мікро-колективу.

Психологічний клімат сім’ї – це один із могутніх факторів емоційного впливу на дитину. Від атмосфери в сім’ї, морального обличчя батьків великою мірою залежать спрямованість активності дитини, її позитивне або негативне самопочуття, характер особистісних очікувань підростаючої особистості щодо оточуючих людей.

Під впливом "теплого" сімейного клімату, що базується на особистісній формі спілкування дітей і дорослих, у дітей формується висока сприйнятливість до виховних впливів останніх. Діти, які виховуються в сім’ях із таким кліматом, добре контактують з однолітками, виявляють доброзичливе ставлення до них, правильно реагують на вимоги вихователів у дитячому садку. І навпаки, у поведінці дітей, які виховуються в так званих "неблагополучних" сім’ях, переважають негативні емоції, упереджене, здебільшого недоброзичливе ставлення до оточуючих. Такі діти схильні до афектів, що нерідко призводить до конфліктів з оточуючими.

Дуже негативно позначається на самопочутті дитини розлад у стосунках між батьками. За таких умов у дітей виникають так звані конфліктні переживання. Останні є наслідком зіткнення у свідомості дитини протилежних за своїм емоційним забарвленням ставлень до близької людини.

Емоційні фактори важливі не лише тим, що вони посилюють чи послаблюють виховні впливи. У певному емоційному ставленні дорослого до предметів чи явищ закладено для дитини смисл існування цих предметів і явищ, їх ціннісне значення. Те, що дорослі хвалять, оберігають, заради чого витрачають сили, чим захоплюються, через що страждають і т. ін., поступово стає предметом переживань самої дитини. Звідси випливає висновок: від того, що переживатиме дитина в перші роки її життя, якою буде спрямованість її почуттів, залежатиме й соціальна "вартість" її "Я".

Емоційно дітьми переживаються не тільки розмови дорослих, але і їх поведінка. Те, що це є дуже важливим фактором впливу на дитину, підтверджується характером дитячих ігор, у яких вони відтворюють те, що їх найбільше вражає. Надзвичайно глибокі психологічні спостереження за грою дітей дошкільного віку можна знайти у працях К. Ушинського. Автор не тільки розкриває зміст ігрової діяльності, а й демонструє її значення для морального розвитку дитини.

Також сила виховного впливу сім’ї полягає в тому, що батьки можуть формувати духовні потреби дитини, починаючи з перших років її життя. Формування потреб здійснюється знову-таки через вплив на емоційну сферу дитини. Так, позитивне емоційне ставлення батьків до дитини, схвалення та заохочення її власної активності, в процесі якої максимально виявляються певні нахили та здібності, неухильно веде до підвищення рівня емоційно-ціннісного ставлення дитини до себе. Підтримання самоповаги на рівні, який сформувався таким чином під впливом сім’ї, стає однією з провідних соціальних потреб дитини. У разі впливів оточуючого середовища, які можуть призвести до зниження самоповаги дитини, у неї виникають негативні емоції.

Як показують дослідження вітчизняних психологів, структура самосвідомості, що вже утворилась, навіть актуально маючи підсвідоме існування, має сильний уплив на всю поведінку. В цьому випадку мотивом є прагнення зберегти почуття власної гідності, яке вже виникло. Це прагнення стає потребою, задоволення якої є необхідним для психічного здоров’я особи.

Прагнучи зберегти досягнутий рівень самоповаги, діти також здатні відмовитися від багатьох спокус. Переживання дитиною почуття власної гідності стає тією спонукальною силою, яка активізує її діяльність, спрямовану на задоволення потреби у шанобливому, уважному, одним словом, ціннісному ставленні до себе оточуючих.

Переживаючи потребу в позитивному ставленні дорослого, дитина відчуває себе залежною від нього. І якщо дорослий ставить більш високі моральні вимоги до дитини, то в неї виникає прагнення подолати суперечність між самооцінкою і оцінкою її близьким дорослим. Ця суперечність відбиває, з одного боку, "сьогоднішній" і "вчорашній" рівні оцінного ставлення до дитини дорослого, а з другого – є показником зростання її самоповаги.

Унаслідок підвищення моральних вимог дорослого до дитини, яка відчуває потребу в його позитивному ставленні, змінюється й сам характер взаємодії між ними: вона стає ефективно насиченою, напруженою, забарвленою негативними переживаннями.

Разом із тим такий характер взаємодії між дитиною і дорослим, у процесі якої вона переживає "девальвацію" власної цінності й виявляє моральну активність з метою відновити колишній рівень емоційного ставлення дорослого до себе, є одним із найбільш ефективних механізмів виховного впливу на дитину.

На особистість дитини особливо впливає стиль стосунків з батьками. Вивченням уявлень батьків про їх стосунки з дітьми займався С. Ньюберг. У результаті знайдено декілька стадій в орієнтаціях батьків:

Одна з них – "егоїстична орієнтація". Для батьків дитина виступає як об’єкт дії, на який вони проектують свої бажання й потреби.

"Умовна орієнтація" припускає сприйняття дитини через призму традицій і установок, прийнятих у даному суспільстві. Роль батька в цьому випадку зводиться до виконання соціально окреслених дій.

"Суб’єктивно-індивідуалістична орієнтація" дозволяє розглядати дитину як щось унікальне. Дорослий солідаризується з потребами дитини.

"Взаємодіюча орієнтація" виявляється в тому, що батько сприймає дитину як складну систему, що змінюється. Батько, як і дитина, росте в своїй ролі: він не просто йде назустріч потребам дитини, але й намагається знайти способи, щоб урівноважити її потреби зі своїми так, аби кожна з них зустрічалась із розумінням.

На думку С. Ньюберга, є всі підстави вважати, що дані типи орієнтації – ступені розвитку поглядів батьків на їх стосунки з дітьми. Психологи Т. Лустер, Д. Роудс, В. Хааз зробили спробу більш пильного вивчення того впливу, який створюють погляди, уявлення й вірування батьків на їх поведінку.

Матері, які вірять в те, що діти можуть бути зіпсовані чуйною і люблячою поведінкою, забезпечують менш підтримуюче оточення; матері, що наголошують на важливості бесід і читання своїм дітям, мали більш високі показники за даною шкалою; матері, які стверджують, що дошкільникам слід надавати велику свободу в їх дослідницькій поведінці, забезпечують відповідне оточення; акцент на дисципліні й контролі призводить до того, що матері меншою мірою схильні заохочувати активність дитини.

Матері, які цінують підкорення, підкреслюють власне значення й роль у запобіганні поганої поведінки. Вони вірять, що ефективність виховання досягається суворим контролем за поведінкою дитини і стриманою реакцією на дитячі капризи, а тому частіше використовують фізичні покарання й обмежують дії своїх дітей.

Проаналізувати вплив соціального становища сім’ї на батьківські взаємини, погляди і поведінку намагались Л. Джонсонз, Л. Герріс. Взаємодія батьків із дітьми аналізувалась за чотирма категоріями: "використання сили" – загроза або нанесення фізичних або нефізичних покарань; "індукція" – пояснення наслідків порушення правил, роз’яснення з приводу того, як просити вибачення, пропозиції альтернативної поведінки; "відповідальність" – прохання пояснити свою поведінку, заспокоєння дитини і покарання того, хто спровокував порушення правила; "неприйняття" – явне відкидання поведінки дитини із застосуванням сили або без неї.

Отже, слід наголосити, що "виховує" дітей батьківська любов. Це – багатогранне моральне почуття. Воно не зводиться до суми тих емоційних переживань, які його складають, – гордості за дитину, радості за її успіхи, прив’язаності до неї, ніжності, відповідальності, тривоги, самовідданості та багатьох інших; почуття батьківської любові завжди вище, ніж проста сума її складових. Лишаючись "до кінця днів своїх" вірними почуттю любові до дочки чи сина, батько й мати можуть виявляти різні емоції до своєї дитини, залежно від її вчинків: бути то гнівними, то ніжно люблячими, то суворо караючими.

Іншими словами, форми прояву батьківської любові можуть бути різноманітними, але батьківська любов завжди прагне до сприйняття своєї дитини як особистості, що виявляється перш за все в перевазі особистісної форми спілкування батьків зі своєю дитиною, і навпаки, наслідком відсутності батьківської любові, без-особистісного ставлення до дитини є авторитарна форма спілкування з нею. Це, в свою чергу, призводить до зниження самоповаги та рівня позитивності образу-Я дитини, відчуження її від виховних впливів.

Емоційний потенціал виховного впливу сім’ї може ефективно використовуватися лише за умови знання психологічних механізмів дії зазначених факторів. Також важливою умовою дії механізмів впливу є авторитет батьків.

Авторитет близької дорослої людини ґрунтується на вірі в безсумнівне достоїнство і перевагу в усьому над нею самою старшого, наділеного силою, мудрістю, знанням. Проте чому не завжди виникає така віра – не всі дорослі мають у дитини (навіть у дошкільників) справжній авторитет.

Основою цієї віри є тісний емоційний контакт дитини з дорослим, завдяки якому вона відчуває себе предметом любові, опіки, турботи, вболівань близької і дорогої її серцю людини. Такі емоційні контакти виникають не за "помахом чарівної палички", не зненацька, коли, наприклад, батьки, що віддали виховувати дитину бабусі, надумали її протягом місяця попестити. Необхідно зазначити, що діти по-своєму не прощають батькам авторитарного стилю (як у варіанті гіперопіки, так і у варіанті гіпоопіки): вони просто не вірять їм.

Якщо навіть розум і підказує дитині, що в певному випадку дорослі праві, – але в разі відсутності особистісного авторитету батьків, який виникає тільки на основі комунікативної взаємності, немає того захоплено-беззастережного ставлення до всього, що говорять і роблять батьки, воно не сприймається дітьми як мудре, істинне. Якщо відсутні тісні емоційні контакти з батьками, у дитини не виникає також прагнення заслужити їхнього схвалення, тобто бути такою, якою вони хотіли б її бачити.

Авторитет батьків залежить від частоти і якості контактів із дітьми, інформованості про справи дитини, ступеня розуміння й рівня вирішення питань, що турбують дитину.

Іноді поведінка батьків призводить до формування помилкового авторитету. Можна виділити основні його види:

авторитет пригноблення, при якому діти виростають або затурканими, безпорадними, або самодурами, відплачуючи за пригноблене дитинство;

авторитет чванства, коли батьки постійно вихваляються своїми заслугами, є зарозумілими у ставленні до інших людей. При цьому діти часто виростають хвальками, не вміють критично ставитись до власної поведінки;

авторитет підкупу, коли слухняність дитини "купується" подарунками, обіцянками. При цьому може виростати людина, привчена викручуватися, пристосовуватись, яка прагне одержати якнайбільше вигод тощо.

Справжній авторитет повинен ґрунтуватись на любові, повазі до особистості дитини в поєднанні з високою вимогливістю до неї.

Аналогічні думки знаходимо у працях відомих зарубіжних психологів. Зокрема, доктор Р. Кемпбелл уважає, що неминуче виникнуть проблеми, коли у батьків немає з дитиною стосунків, які основані на любові, тоді все інше: дисципліна, ставлення до ровесників, успіхи у школі, – будуватимуться на неправильній основі. К. Роджерс підкреслює, що тільки безумовна позитивна увага батьків до дитини, неопосередкована дитячими вчинками, забезпечує повноцінний розвиток особистості.

Провівши дослідження, Д. Баумрінд виділила чотири показники поведінки батьків, що впливають на формування у дітей певних якостей: контроль, вимога зрілості, особливості спілкування, доброзичливість.

Також автором виокремлено три моделі поведінки батьків:

Авторитарна. Діти в таких сім’ях недостатньо впевнені в собі, замкнуті й недовірливі.

Поблажлива. Діти не впевнені в собі, не виявляють допитливості і не вміють стримуватись.

Авторитетна. У сім’ях з таким типом поведінки батьків діти мають високий рівень незалежності, зрілості, впевненості в собі; активні, стримані, допитливі, доброзичливі, вміють орієнтуватись в оточенні.

Безумовно, оптимальним для практики сімейного виховання вважається авторитетна форма стосунків батьків з дитиною, яка характеризується високим рівнем вербального спілкування, залученням дітей до обговорення сімейних проблем, урахуванням їхньої думки, готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем.

Але, на жаль, як показують дослідження, більшість батьків, особливо на ранніх вікових етапах розвитку дитини, реалізують до неї суб’єкт-об’єктне ставлення, яке виявляється в авторитарній формі спілкування. Відхилення від авторитетного стилю в бік авторитаризму, лібералізму чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості, утруднює можливості її самореалізації, актуалізуючи тим самим необхідність надання сім’ї психологічної допомоги.

Сукупність установок батьків, їх емоційне ставлення до дитини, сприйняття дитини батьками й відповідних способів поводження з нею утворюють стилі сімейного виховання.

Психологічні дослідження дитячо-батьківських стосунків дозволяють визначати різні типи виховання. Так, психолог Е. Шефер розрізняє кілька стилів сімейного виховання: стримування (контроль), терпимість (самостійність, воля), неприйняття (ворожість), прийняття (тепло, любов), що пов’язані, на нашу думку, з авторитарним, ліберальним і демократичним стилями.

Досить деталізована класифікація стилів запропонована в працях Е. Ейдеміллера. Автор виділяє такі типи негармонійного сімейного впливу: гіпопротекція, домінуюча гіперпротекція, гіперпротекція, що спотворює емоційне нехтування, жорсткі взаємини, підвищена моральна відповідальність.

Інтерес викликають праці, в яких дитячо-батьківські стосунки пов’язані з аналізом сімейної структури. У дослідженнях Е. Арутюнянц описані три варіанти сім’ї: традиційні (підкорення), дитино-центричні (симбіоз) і демократичні (прийняття).

Найбільшою мірою шкодять дитині непослідовний, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену тривожність.

З метою вивчення домінуючих типів батьківського ставлення до виховання дітей та спілкування з ними в нашому дослідженні використовувався тест-запитальник А. Варга, В. Століна. На основі результатів тестування батьківського ставлення ми встановлюємо рівень кожної зі шкал: прийняття-відштовхування, соціальної бажаності, симбіозу, авторитарної гіперсоціалізації та інфантилізації дитини .

Як свідчить таблиця 1, переважаючим типом батьківського ставлення є такий, що включає в себе наступні характеристики: відштовхування (суб’єкт-об’єктне ставлення дорослого до дитини); високий рівень соціальної бажаності; середній рівень симбіозу; середній рівень авторитарної гіперсоціалізації; низький рівень інфантилізації (батьки хочуть бачити своїх дітей дорослішими, ніж ті є).

Очевидним висновком нашого дослідження є те, що в спілкуванні дорослих з дітьми-дошкільнятами домінує авторитарно-монологічний тип спілкування. На нашу думку, надмірне дистанціювання батьків від своїх "дітей як таких" обумовлено саме високими вимогами до рівня соціалізації дітей, що призводить до стерео-типізації сприйняття дітей. Установлено також, що домінування авторитарно-монологічного типу спілкування корелює із загалом невисоким рівнем загально-етичних і альтруїстичних цінностей батьків, у результаті чого прагматичні цінності переносяться і на сприйняття власних дітей.

Розглянуто фактори емоційного впливу сім’ї на дитину: її психологічний клімат, поведінка і розмови батьків, їхні взаємини та різні прояви оцінного ставлення близьких дорослих до дитини – все це позначається передусім на формуванні в неї почуття власної гідності, зниженні або підвищенні рівня емоційно-ціннісного ставлення до самої себе.

Для гармонізації стосунків між батьками й дітьми у нашій роботі ми спираємось на досвід терапевтичної роботи авторів О. Бодальова і В. Століна. Вони зазначають, що в родинах із дітьми дошкільного віку, в яких спостерігаються труднощі спілкування, дезадаптація, окремі невротичні реакції, доцільно здійснювати комплексну психологічну корекцію.

При цьому корекційний процес розгортається одночасно за кількома напрямами:

Робота дитячої ігрової групи. Основне завдання – усунення порушень у психічному й особистісному розвитку дитини, перебудова несприятливих стереотипів поведінки і створення нових, більш адекватних.

Батьківський семінар. Основне завдання – розширення психологічних знань батьків про сімейні стосунки й особливості сімейного виховання під час лекцій, групових дискусій, аналізу проблемних ситуацій, бібліотерапії.

Робота батьківської групи. Основне завдання – корекція негативного досвіду стосунків у сім’ї, неадекватних батьківських установок на основі обговорень і психодраматичного обґрунтування типових ситуацій спілкування в сім’ї і взаємодії з дитиною.

Спільні заняття батьків із дітьми в ігровій формі. Основне завдання – закріплення попередньої роботи, виявлення зникнення симптомів сімейного неблагополуччя і визначення реального досвіду стосунків у сім’ї, який дедалі більшою мірою повинен відповідати ідеальній моделі сімейних взаємин.

У результаті описаної системи роботи з’являється можливість оптимізації сімейних стосунків, процесу виховання дітей у сім’ї.